Історія

Навесні 2016 року, на Свято Святої Трійці, Моринці відзначали  368 років з часу першої письмової згадки. Історія села Моринці значно давніша ніж 368 років, про це, принаймні, свідчать залишки оборонних валів часів Ярослава Мудрого. 

Про його заснування свідчать кілька легенд. Перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря. Друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село - Моринцями. В третій легенді йдеться, що перші поселенціу дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали "мором".

Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII ст.. Так в 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тис. чоловік.

В 1730 році село Моринці належало княгині Яблоновській – хоронжині коронній. В 1794 році село Моринці дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині Дійсного Таємного Радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від його світлості генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму Дійсному Таємному Раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення.

Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого „тягла”. Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками загинуло 3 солдати та 18 селян. 

У другій половині XIX ст.. вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка. Так Олександр Лазаревич у часописі „Основа” за 1862 р. вперше відкрив, що батьківщина поета, край його матері – Моринці. Слідом за ним це повторили Василь Маслов (1874), Варфоломій Шевченко (1876) та Михайло Чамит (1882).

В старій метричній книзі, в якій записувалися усі народження, шлюби та смерті села Моринець упродовж десятків літ записано:
"Частина перша – про тих, хто народився у 1814 році. 

Місяць лютий, 25-те. „У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини Катерини народився син Тарас. Молитував і хрестив ієрей Олексій Базаринський.”

Малий Тарас жив у хаті свого діда по матері – Якима Бойка. За давніх часів це був Копіїв куток, або Копіївщина. Сьогодні це майже центр села, а колись - глуха околиця біля глибокого, густо зарослого яру та Мориного ставу (цей ландшафт зберігається й понині). Крайньою на кутку (околиці) колись стояла хата Копія. Як запевняють місцеві жителі, прізвище Копій походить від слова "копа", що означало тоді, крім копи хліба, сільську громаду, сходку тощо. Тоді казали: "Копа переможе і попа". А копієм називали виборного старосту ватаги, поводиря копи. Моринський Копій і був ватагом у селі, за це його - сільського коваля, - авторитета і верховоду, недолюблювали пани. (А втім, кого з простого люду вони любили?).

Отож сусідою коваля Копія - межа в межу - на Копіївщині був Яким Іванович Бойко, дідусь Тараса по матері. (Прізвище Бойко вказує, що предки Т.Г. Шевченка по матері можливо походили з бойків. Маючи нахил до торгівлі бойки залишали рідні краї і, мандруючи українськими землями, то там, то там осідали. Тож деякі шевченкознавці гадають: "Прізвище матері Шевченка вказує на те, що у нього була домішка крові карпатських верховинців.").

За переказами хата Копія проіснувала до 1918 року.До 1964 року на місці хати стояв невеличкий пам’ятник із цегли у вигляді стовпа із трикутним дахом, а у 1964 році, перед святкуванням 150-річного ювілею Т.Г. Шевченка, тут було покладено 18-тонний камінь з написом: „Тут стояла хата, в якій народився Великий український поет, революціонер-демократ Т.Г. Шевченко”. Поруч в 1965 році встановлене погруддя Т.Г. Шевченка, роботи скульпторів Вронського і Олійника.

У відтвореній хаті Якима Івановича Бойка та Копія в наш час проводяться цікаві екскурсії. Це низенькі напівтемні дерев'яні хати з печами, лежанками, поликами, жердками для одягу, столами, лавами, скринями. Хати на два крихітні віконця з чотирма крихітними шибками...

-   У такій хаті й народилась мати Шевченка, - розповідають екскурсоводи, - з неї вийшла заміж У Керелівку. У той час хата поділялася (умовно, звичайно) на три частини: кухонну - біля печі (тут варили борщі чи галушки, пекли хліб і клали його на поличнику біля мисника); спальню - спали на печі, на лежанці та на полу; вітальня - де стіл і покуття.

Перед цими іконами молилася Катруся, аби їй зустрівся гарний хлопець з доброю, широкою душею. Господь послав їй такого парубка з Керелівки - Григорія Шевченка. У Моринцях переконані, що мати Шевченка була вільною, а що пішла заміж за парубка - кріпака, то свідчило про їхнє велике кохання. Спершу подружжя мешкало в Керелівці, аж поки прилинула чутка: у Моринцях, якраз біля Якима Бойка, звільнилася хата...

А було так. Управитель Енгельгардта пізньої осені, як уже вдарили приморозки зігнав моринських жінок до Мориного ставка витягувати коноплі. Дружина Копія, сусіди Якима Бойка, відмовилася заходити в студену воду - була вагітна. Але управитель велів її загнати силоміць - жінка застудилася, захворіла й невдовзі померла, також і не народивши дитину. Копій після похорону в розпачі кинувся до управителя і побив його. Повернувшись додому з горя напився у хаті-пустці. А управитель тим часом - до пана. Копій і отямитись не встиг, як був закутий у кайдани і - в Сибір. Хата зосталася порожньою, ніби нічиєю - із Сибіру, як відомо, засланці не поверталися, а рідні в коваля не було. Про це довідалась Катерина - і до чоловіка, а той - до пана. пан дозволив, і молоде подружжя невдовзі перебралося у 1810 році у Моринці, в покинуту ату Копія...

Ось у тій хаті бунтаря Копія 9 березня 1814 року народилася третя дитина Григорія і Катерини Шевченків - хлопчик Тарас...

Але на цьому драматична історія, пов'язана з Копієм та його хатою не скінчилась. Бідно жили Шевченки з трьома дітьми, та все ж своя хата хоч трохи зігрівала їм душі. Та, виявилось, недовго...

Тарас тільки-но залишив колиску, плетену з лози, зіп'явся на ноги, як одного пізнього дощового надвечір'я до хатини постукали, й поріг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чолов'яга в латаній свитині.

-    Сідайте, - озвалася з лежанки Катерина Якимівна, - гостем будете.

-    Гостем? - хрипко перепитав незнайомий, - У своїй хаті??

Так, то був коваль Копій. Розповів, що втік із Сибіру, після тяжких пригод дістався на Вкраїну, дійшов до рідного села і ось... до своєї хати. Почастували Шевченки пізнього гостя, чим змогли, він подякував за хліб сіль та й розчинився в дощовій темряві...

- Господи, - сплеснула руками Катерина Якимівна, - і де ж він тепер притулить свою голівоньку? - а в самої інше на гадці - як далі жити в хаті, господар якої переховується в пущах?

Згодом почали доходити чутки, що Копій навколишніх лісах зібрав таких, як і сам, відчайдушних козаків, нападають вони на панів по дорогах, а гроші роздають бідним.  Ні-ні та й навідувався Копій до Шевченків ночами - то хліба   попросить, то переночувати.

Іноді з'являвся напідпитку, бурчав: "У моїй хаті живете задурно... Для Григорія і Катерини то вже було не життя. Бачив це і Яким Іванович Бойко. Тож якось у неділю подався до свата Івана. випили по чарчині, погомоніли, побуркалися - та й склалися по 100 рублів і купили в Керелівці хату для дітей з онуками. Наприкінці 1815 року Шевченки змушені були переїхати до Керелівки (нині Шевченкове). 

У 40-х рокахXIX ст.. на Правобережній Україні було проведено інвентарну реформу. За інвентарними правилами 1845 року, для Кирилівського маєтку, куди входило і село Моринці, панщина встановлювалась залежно від майнового стану господарства. Правила встановлювали дуже високі денні уроки робіт, фактично селяни повинні були працювати цілий тиждень. Жителі села Моринці та інших сіл не хотіли коритися і бунтували. Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати великий податок. Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалось заворушеннями. Селяни, очолювані Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовились сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків і ескадрон драгунів, які заарештували керівників повстання. Спроба селян визволити їх не мала успіху.

В період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев’яна церква. Нажаль, до нашого часу вона не збереглася, її по варварському знищила радянська влада у 1935 році.

В 1900 році в с. Моринцях та с. Гнильці набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік займалося виготовленням гончарних виробів, за рахунок чого жили за свої кошти,продаючи вироби в найближчих містечках.

В 1933 році село Моринці, як і вся Україна були охоплені голодомором. „Активісти” відібрали у селян все. Від голоду вимирали цілі сім`ї, траплялися випадки людоїдства. В 1990 році з ініціативи Товариства Української мови було створено меморіал жертвам голодомору на території старого кладовища.

Мирне життя людей Моринець перервала війна протифашистів, які вступили в село 28 липня 1941 року.

Під час війни в моринських лісах діяв партизанський загін. Створений 1943 року. В його складі перебували жителі села Моринець. Після наступу фашистів 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. Партизани відступили до шестиринських лісів, після чого через три дні вони з’єдналися з частинами танкової дивізії та продовжили бій за визволення рідної землі. До сьогоднішнього дня в лісі збереглася хата, яка була партизанським штабом в ті часи.

Визволили село Моринці 28 січня 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви, а саме 21-й стрілецьким полком 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Під час звільнення села тут перебував штаб генерал-полковника танкових військ П.О. Ротмістрова – командуючого 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту.

Житель села Моринці Г.Д. Попов за свої подвиги удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Г. Попов народився в селі Моринці в 1905 році в родині бідняка, закінчив 4 класи та пішов працювати до місцевої артілі. Після призиву в армію Попов направився у військово-повітряні сили Чорноморського флоту. З 1934 по 1936 року навчався в школі льотчиків і після закінчення навчання був призначений командиром ескадрильї і помічником командира авіа флоту. Війна застала його на далекій півночі, де боротьба з ворогом була особливо жорстокою.  В бою Попович проявив неабиякий героїзм, на його бойовому рахунку 7 потоплених німецьких транспортників, 1 танкер і 1 сторожовий корабель противника. За бойові заслуги на Північному Флоті Григорій Попович був нагороджений 3-ма медалями і 4-ма орденами. За потоплення ворожого ескадерного міноносця він удостоєний високого звання – Герой Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі „Золота Зірка”.

Ще один моринчанин – підполковник Д.С. Овчаренко був нагороджений в 1941 році орденом Червоного Прапора.

Під час святкування 150-річного ювілею з дня народження Т.Г. Шевченка було прийнято рішення про відновлення садиб Копія та Якима Бойка в Моринцях. Це рішення "притихло" в тогочасних бюрократичних міністерських кабінетах аж до 1981 року. В червні 1981 року інститутом археології АН УРСР було проведено розкопки на обох садибах. В результаті проведеної роботи вдалося встановити точне місце розташування будівель на обох садибах.

За допомогою залишеного О. Кониським опису будівель на садибі Я. Бойка архітектором Гудченком З.С. та Хохол Ю.Ф. було відтворено зовнішній вигляд будівель. Також була проведена робота серед старожилів села, їхні свідчення хоч і більш пізні за опис будівель О. Кониського, підтвердили свідчення біографа Кобзаря, і доповнили їх іншими деталями. Комплексний аналіз зібраних свідчень дозволив найбільш повно відтворити зовнішній вигляд садиб Якима Бойка, в якій народився Т.Г. Шевченко та Копія, в якій проживала родина Шевчкенків під час свого перебування в Моринцях.

Через об`єктивні причини будівництво меморіалу було знову відкладене на невизначений термін.

І, лише в 1988 році, з приводу святкування 175-річного ювілею з дня нородження Т.Г. Шевченка, будівництво нарешті було розпочато. Відкриття меморіалу відбулося під час святкування шевченківських свят в травні 1989 року. Проте спорудження шевченківського меморіалу в Моринцях триває. На початку 2006 року було споруджено каплицю над кручею, адміністративну будівлю музею Т. Шевченка, які виконані в стилі 18 ст. та відкрито єдиний в Україні пам`ятник Матері з малям на садибі Я. Бойка. Роботи по облаштуванню музею-садиби тривають і сьогодні. 

Крім всесвітньо відомого митця Т.Г. Шевченка Моринці подарували світу й інших талановитих людей. Це відомий український художник Іван Кулик, поет Анатолій Самойленко, заслужений ртист України Петро Ковбасенко.І. Кулик був талановитим художником. За радянських часів його звинувачували в націоналізмі за те, що він малював українську природу, портрети земляків, рідні пейзажі і не прославляв в своїх творах радянських вождів. Кулик написав портрети Василя Симоненка, Олександра Довженка, Михайла Максимовича. Колекцію картин Івана Кулика, у Моринцях, можна побачити у студії художника В. Зоркіна

Поет А. Самойленко народився 1938 року в селі Моринцях. Закінчив Моринську школу, служив в армії. З 1966 року працює в київському науково-дослідному інституті будівельних конструкції. Написав більше десяти поетичних збірок, серед них „Моринська криниця” , „З калинового краю", «Кобзареве поле», «Роду мого джерело», «Негаснуча зоря Тараса», «Обрії родинного поля» та інші.

Логін: *

Пароль: *